Ігор Скочиляс: Християнське привітання «Слава Ісусу Христу!»

Усі ми, уківчани, надзвичайно гордимося тим, що саме в нашій Галичині досі зберігся й надалі побутує давній християнський звичай вітатися при зустрічі один з одним словами «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки!» («На віки, амінь!»). Це форма публічного вираження особистої побожності, культури вербального спілкування та доброзичливого ставлення до кожного члена спільноти, а також декларація належності особи до певного культурно-релігійного кола і соціального середовища. Словосполучення є калькою з латинської «Laudetur Jesus Christus!», а в українську мову потрапило за посередництвом польського звороту «Niech będzie pochwalony Jesus Chrystus!». Натомість «Слава навіки!» є неточним перекладом латинської фрази «In saecula saeculorum!», що дослівно означає «У віки віків!».

Формотворчою основою змісту цього привітання є низка сюжетів зі Святого Письма, – спільного джерела віри для всіх християн. Так, Ісус Христос, спроваджуючи Своїх учнів проповідувати Благовість народам, наставляв їх: «Як до дому ж якого ви ввійдете, то найкраще кажіть: ”Мир дому цьому!”» (Лука, 10:5). Ісус особисто вітався словами «Мир вам». У день Різдва нашого Спасителя ангели на небі голосили: «Слава Богу на висоті, і на землі мир, і в людях добра воля!» (Лука, 2:14). Християнські привітання зафіксовані й у посланнях апостолів. Зокрема, св. Павло пише до вірних у Римі: «Благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!» У Першому посланні до Тимофія св. Павло промовляє: «Благодать, милість, мир від Бога Отця й Христа Ісуса, Господа нашого!». Натомість св. апостол Петро своє друге Соборне Послання розчинає зі слів: «Благодать вам та мир хай примножаться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!».

Своїй появі у християнській Церкві вітання «Слава Ісусу Христу!» («Laudetur Jesus Christus!») завдячує душпастирським ініціативам отців єзуїтів з Товариства Ісусового, які зі середини XVI ст. почали використовувати його як засіб євангелізації простого люду в Західній Європі та на неозорих просторах Південно-Східної Азії, Африки і Латинської Америки. Окрім католиків, традиційне християнське звернення прижилося серед лютеран і деяких інших протестантських спільнот (по-німецьки «Gelobt sei Jesus Christus!»), а також серед православних (насамперед у Східній Європі). Водночас вірні й духовенство Грецької та Руської Православних Церков не послуговувалися і не послуговуються цим словосполученням. Таким чином, привітання «Слава Ісусу Христу!» не є греко-католицьким «винаходом». Більше того, історичні джерела засвідчують, що воно з’явилося в Галичині значно пізніше, ніж в інших реґіонах сучасної України, поширюючись у давній Київській митрополії найперше в литовсько-білоруських єпархіях та на Волині й Холмщині.

Вірогідно, християнське привітання стало відомим у середовищі українсько-білоруського клиру і мирян уже в другій половині XVI ст. Саме тоді єзуїти розгорнули жваву діяльність у багатьох місцевостях сучасної Білорусі, Литви, Польщі й України. Після проголошення Берестейського поєднання 1596 р. слова «Слава Ісусу Христу!» поступово набули популярності серед унійного духовенства і міщан – католиків східного обряду в найбільших міських осередках (Берестя, Вільно, Володимир, Луцьк, Львів, Полоцьк, Холм тощо). Проте на офіційному, єрархічному рівні ця комунікативна практика була апробована лише в другій половині XVIII ст. Уперше на неї публічно звернув увагу коад’ютор Київської митрополії та львівський єпископ Лев Шептицький (1748-1777), під духовною владою якого в 1770-х рр. перебувала більша частина Галичини, Київщина, Поділля та Брацлавщина. 18 липня 1777 р. Шептицький зі своєї резиденції в Радомишлі видав пастирське послання до священиків і мирян, в якому мовилося про обов’язкове запровадження християнського привітання «Слава Ісусу Христу!» в усіх парафіях Київської унійної архиєпархії.

З послання Шептицького дізнаємося, що унійний єпископат вже робив спроби прищепити своїм вірним звичай вітатися «Слава Ісусу Христу!», зокрема з нагоди проголошення папських Ювілейних років. Однак тоді їхні зусилля «до скутку по многих местцах не пришли». Тому, аби ця формула «в памяти побожних парохіян вкоренилася та ісполняєма била», владика Лев наказав усім парафіянам уживати слова «Слава Ісусу Христу!» «від приходящих в дом, або правовірних християн, які зустрічаюся»; – а тим, які відходять і взаємно собі бажають добра, говорити «На віки, амінь». Українці Правобережжя заохочувалися до сприйняття даної практики можливістю «отримання відпусту, відпущення гріхів за преступленія наші перед Богом і спасіння ради душі християнської». З метою утвердження нового привітання, кожен священик зобов’язувався в неділю і свята оголошувати зміст пастирського послання Шептицького своїм парафіянам й одночасно вимагати від них особисто послуговуватися словотвором.

Очевидно, гасло «Слава Ісусу Христу!» – «Слава на віки» («На віки, амінь») знайшло швидкий відгук серед уніатів Правобережної України (Брацлавщини і Київщини), бо вже невдовзі поширилося на українські парафії сусіднього Поділля, а відтак і Галичини. 27 листопада 1790 р. львівський владика Петро Білянський (1781-1798) видав окреме пастирське послання про обов’язкове запровадження на теренах Поділля, «за прикладом інших єпархій», християнського звичаю вітатися словами: «Слава Ісусу Христу!» – «На віки віків!» («Амінь!»). Наголошувалося, що говорити таким чином, «прославляючи найсвятіше Ім’я Христове», необхідно було «при зустрічі, під час привітання і проходження повз один одного, відкинувши давні посполиті вирази, котрі мало що, або й нічого не значать». Так само подоляни повинні були повсюдно вживати це словосполучення, «аби всі єдиними устами й одним серцем прославляли Господа». Від мешканців Поділля християнське привітання наприкінці XVIII ст. потрапило в греко-католицькі парафії Галичини, чому значною мірою сприяла масова міграція українського духовенства і частини мирян з окупованого росіянами Правобережжя у володіння Габсбурґів.

Таким чином, пастирські послання Лева Шептицького 1777 р. і Петра Білянського 1790 р. виявилися завершальним акордом інкультурації впродовж XVI–XIX ст. у Київській Церкві новочасних засобів євангелізації. Масове поширення в Україні християнського привітання «Слава Ісусу Христу!» було своєрідним «процесом цивілізування» (за Норбертом Еліасом) суспільства та відображало специфіку католицького християнства XVIII ст. з його яскраво вираженими формами барокової релігійності. За посередництвом привітання «Слава Ісусу Христу!» в подружнє життя, родину, систему виховання й початкову освіту, публічну сферу (відносини між людьми) проникали модерні форми міжкультурної комунікації, а також відбувалася реґламентація норм поведінки. З іншого боку, поява «Слава Ісусу Христу!» уможливила духовенству дієвіше виконувати свої душпастирські обов’язки, формуючи консолідовану, конфесійно самосвідому релігійну громаду.

Маючи багату церковно-історичну традицію, християнське привітання «Слава Ісусу Христу!» у сучасному секуляризованому світі зустрічається зі щораз більшими викликами, котрі марґіналізують цю давню практику, щораз більше витісняючи її з публічної сфери і навіть релігійного життя. У таких традиційно католицьких реґіонах Європи, як Баварія, привітання «Grüss Gott!» («Вітай Бога!») стає все менш популярним серед молоді й у сфері обслуговування. Нещодавно мешканці німецької землі Баден-Вюртемберг та німецькомовних районів Швейцарії отримали електронні повідомлення про те, що місцева влада схильна обмежити вживання популярного вітання «Grüezi» (скорочене від «Grüß euch Gott»), покликаючись на негативну реакцію мусульман і необхідність дотримуватися політкоректності. Виглядає на те, що в незалежній Україні словосполучення «Слава Ісусу Христу!» залишатиметься виразно емоційним публічним знаком релігійної, культурної й реґіональної ідентичності насамперед для духовенства і мирян Церков києвохристиянської традиції, котрі проживають на теренах історичної Галичини.

Тож саме від нас, спільноти студентів, викладачів і працівників Українського католицького університету, залежитиме, аби й надалі привітання «Слава Ісусу Христу!» залишалось яскравим символічним і водночас практикуючим знаком нашого духовного єднання, солідарності, взаємної довіри і визнання людської гідності всіх нас, незалежно від національності, віровизнання, мови спілкування, світоглядних орієнтирів, регіонального походження чи політичних уподобань. Врешті-решт, кожен, хто вперше переступає поріг УКУ і чує в коридорах чи в навчальних аудиторіях це звернення, усвідомлює, що, попри виклики модерності й секуляризації, християнське привітання «Слава Ісусу Христу! – «Слава навіки!» є чи не найвиразнішою «точкою розрізнення» УКУ не тільки у нашому рідному Львові, але й в усій Україні та у ширшому світі.

Ігор Скочиляс

(Ширша версія цього тексту опублікована в часописі: Патріярхат, Львів 2012, ч. 5, с. 13-15).